НАШ ЗЕМЛЯК АКАДЕМІК ТОПАЧЕВСЬКИЙ

Старше покоління українців, напевно, пам’ятає галасливу пропаганду радянських часів з «битвами за врожай» і «трудовими подарунками» черговому партз’їздові. Вагомого значення в ній надавалось будівництву «рукотворних морів» і каналів, іншим «будовам комунізму». Хвастливе гасло «реки потекут вспять» було красномовним свідченням бездумного, хижацького ставлення до вразливої природи нашої планети.

Чи не найбільшого удару зазнала Україна та її обмілілі ріки, а покраяний численними греблями Дніпро став предтечею Чорнобиля. Висувались усе нові й нові амбітні проєкти… А потім поволі все затихло.

Знайшовся вчений, який зумів переконати керівництво Радянського Союзу відмовитись від непродуманих планів, що загрожували неминучою екологічною катастрофою. Це був український академік Олександр Вікторович Топачевський, уродженець нашої Будаївки/Боярки. Через багато років його ім’я потрапило в поле зору дослідників столичного Історико-меморіального музею Михайла Грушевського та його директорки Світлани Панькової в ході праці над історією роду Грушевських. Адже Олександр Топачевський доводився родичем Михайла Грушевського. Тоді й з’ясувалось, де сонце вперше повило своїм промінням новонародженого малюка, майбутнього академіка Топачевського. Втім, надамо слово самій дослідниці.

Першим історичним документом життєпису Олександра Топачевського є запис у метричній книзі будаївської Свято-Михайлівської церкви про таїнство його хрещення, здійснене 18 лютого (за старим стилем) 1901 р. священником Мельниківським і псаломником Надемським. Батько, «потомственный почетный гражданин» Віктор Якович Топачевський, походив зі священничого роду і доводився родичем по материнській лінії видатному історику та державному діячеві Михайлу Грушевському. Обидва вони походили з роду священника Іоанна Опуцкевича на західній Київщині.

Після закінчення 1888 р. Київської духовної семінарії Віктор Топачевський вчителював у Бердичівському повіті, де одружився з купецькою донькою Софією Олександрівною Лаврентьєвою і де народились доньки Раїса та Віра. У пошуках служби Віктор Якович переїхав з родиною до прикиївської Будаївки і працював бухгалтером на залізничній станції Боярка. Тут, у Будаївці, в молодої родини з’явився єдиний син Олександр.

Доля не була улесливою до Віктора Топачевського. Звільнений з посади за звинуваченнями в організації страйків революційного 1905 р., він змушений був постійно шукати роботу, переїжджаючи з родиною до Луцька, Вінниці і навіть Симбірська. Якийсь час Віктор Якович служив управителем маєтку Куликовичі, що належав матері письменника Олексія Толстого. Саме там, на річці Стир, його малий син Олександр вперше зустрівся з незайманою природою Полісся, ще не понівеченою «меліораторами». Водяні млини, криш-талева вода з білими і жовтими лілеями немов зачаровували, будили юну уяву, назавжди закарбувалися в добрій і вдумливій душі. Здавалось, так буде завжди. Пізніші політичні та техногенні реалії змусять Олександра Вік-торовича захищати знайоме і близьке з дитинства життя річок та озер, їхню невимовну красу. Це стане його професією і громадянським обов’язком.

У 1920-х рр. Топачевські повернулись до Києва. Олександра вабив світ знань, але за тогочасних обставин більшовицького режиму шлях до освіти йому, юнакові з «попівсько-купецьким» походженням, був фактично закритим. Тоді високому кремезному юнакові й прийшло рішення «подорослішати» на 4 роки, змінити анкетні дані, включно з датою та місцем народження. За років пореволюційної розрухи і заплутаності, невпорядкованості метричних книг у тогочасних архівах це виявилось можливим. Тож з часом у відділах кадрів, картотеках спецслужб, а зрештою і в енциклопедіях буде зазначатись, що Топачевський Олександр Вік-торович народився не 18 лютого 1901 р. в селі Будаївка Київського повіту, а 13 березня 1897 р. на неіснуючому хуторі Бобрівці Таращанського повіту. Саме ця дата – 13 березня 1897 р. – і стала точкою відліку життєпису майбутнього академіка, лягла в основу 125-річного ювілею, який ми відзначатимемо разом з усією Україною. Тоді ж це прос- то допомогло йому вижити в немилосердні 30-ті роки…

Але повернімось назад. У 1925 р. Олександр Топачевський вступив до КІНО (Київський інститут народної освіти –  так тоді називався Київський університет). Там ще лишалася стара професура, яка давала справжню університетську освіту. Збереглась унікальна світлина з університетської лабораторії, на якій зображений всесвітньо відомий вчений Іван Іванович Шмальгаузен зі своїми учнями: майбутніми академіками О. П. Маркевичем і О. В. Топачевським, генетиком М. Я. Воскресенським, гідробіологами І. М. Лозицькою та М. Я. Кирпиченком. У цьому ж колі – майбутня дружина Олександра Вікторовича – Марія Флоріанівна Макаревич, відомий вчений-ботанік. Там, у Київському університеті, відбувалося становлення молодого вченого. Там він закінчив аспірантуру, завідував кафедрою, займав посаду декана біологічного факультету (1956–1959). Колом його інтересів, метою життя став рослинний світ водойм.

У 1959 р. Олександр Топачевський очолив Інститут гідробіології Академії наук УРСР, у 1972 – став дійсним членом Академії. То були десятиліття ідеологічних фантазій про «будівництво комунізму». Серед таких «будов» була поява «рукотворних морів» на Дніпрі, а українці тоді вперше дізнались про «цвітіння» дніпровської води. На жаль, на 1950-ті роки доля Дніпра з побудовою каскаду з шести водосховищ уже була вирішена. Шістьма гігантськими ставками під назвою «морів» було затоплено майже мільйон гектарів родючих земель, заплавних угідь, пасовищ; загинули десятки сіл, безліч історичних пам’яток, що їх вивчав ще невтомний дослідник козацтва Дмитро Яворницький.

Та згодом постало питання і про спорудження трьох гребель на Десні, що призвело б до неминучої катастрофи всього басейну Дніпра. Олександр Вікторович з колегами та учнями виступив проти злочинних планів гідробудівництва на Десні. Він домігся прийому в тогочасного першого секретаря ЦК Комуністичної партії України Петра Шелеста, але у відповідь почув: «Без вашого інституту Україна обійдеться, а без штучних морів – ні!»

Невдовзі з’явились нові божевільні плани: греблею відокремити Азовське море від Чорного, підняти на півтора метри рівень Дніпра в межах Києва, дамбою перекрити дельту Дніпра, щоб до Чорного моря не потрапило жодної краплини цієї третьої за водністю європейської ріки. Заговорили про канал з Дунаю та дамбу Очаків–Тендра… Все це загрожувало руйнівним переворотом, наслідки якого важко було передбачити.

У часи тоталітарного комуністичного режиму академік Топачевський зумів зробити майже неможливе – завдяки особистому авторитету та науковим висновкам і рекомендаціям очолюваного ним Інституту гідробіології Академії наук він переконав керівництво Радянського Союзу відмовитись від непродуманих амбітних планів. Його справу згодом продовжила вихована ним плеяда висококласних фахівців. Це порятувало від затоплення й засолення сотні тисяч гектарів родючих земель, зберегло для нащадків унікальні природні ландшафти. Зокрема, разом зі своїми однодумцями він зберіг неповторну, оспівану Довженком «зачаровану Десну», врятував від затоплення мало не пів Чернігівщини. Він переміг. Олександр Вікторович залишив посаду 1973 р. і до останнього дня життя очолював у тому ж інституті відділ санітарної гідробіології.

З плином часу науковий доробок цього вченого стає для нас дедалі значущішим, а ідеї щодо вивчення, збереження та захисту живого довкілля – актуальними й далекоглядними. Адже саме вода є основою життя, а її стан – важливим показником здоров’я людей і всього живого на Землі.

Нині у Києві є дві меморіальні дошки, присвячені академікові Топачевському: на Володимирській, 44, де він у 1959–1973 рр. очолював Інститут гідробіології, і на Прорізній, 10, де мешкав  останні десять років. Чи знають кияни, проходячи повз них, що чисту деснянську воду вони п’ють завдяки цій мужній людині?

Його іменем названо науково-дослідний корабель Інституту гідробіології Національної академії наук України.

Олександр Вікторович Топачевський прожив сповнене праці, наукового пошуку і боротьби подвижницьке життя, яке колись почалося в маленькій прикиївській Будаївці.

 

Світлана ПАНЬКОВА,

директор Історико-меморіального музею

Михайла Грушевського